Якщо ж і Церкви не послухає, то нехай він буде тобі, як язичник і митар [Матф. 18: 17]. Дивним є те, що стаття, навмисно надрукована для районної газети, і розрахована на широке коло читачів, викликала таку бурхливу реакцію Київського патріархату у особі клірика кафедрального собору Рівненської єпархії.

Дивно тому, що як у перших століттях християнства виганяти бісів благословлялось найнижчим церковним чинам, оскільки вищі служили літургію, проповідували слово Боже та наставляли вірних, і не мали часу на щось понад це [Діян. 6: 2-4], то саме мені, як нижчому і менше задіяному у виконанні церковних обов’язків, було доручено написати статтю про той процес, який відбувається зараз у державі із точки зору духовності і про те, чому його наслідком є релігійне протистояння. Впевнений, що якби не зайнятість наших ієрархів-академістів – оцінка була б набагато мудріша та грамотніша.Мені докорили в тім, що я, замість духовного удосконалення і молитви взявся писати «неправдиву статтю». Дилетантське зауваження, видно – аргументів не вистачило. Мені, як монаху є на кого рівнятись. Це такі гучні імена монахів, які словом відстоювали істину, як Макарій Великий, Єфрем та Ісаак Сиріяни, Іоанн Дамаскін, Симеон Новий Богослов, та багато інших. А ось слова ще одного монаха ім’ям Іоанн Ліствичник із його Ліствиці, яка возводить на небо: «Світло монахів є ангели, а світло для всіх людей є монашеське життя».Мою попередню статтю назвали «перлиною» і виплеснули на неї струм жовчі та бруду. Так, в Євангелії описуються декілька приповісток Господа про перлини і про те як ними слід користуватись… Святитель Григорій Богослов у 27-му слові «Проти євноміан та про богослов’я» писав про подібні нападки таким чином: «Оскільки у своїх власних вченнях не знаходять вони для себе підкріплення, то шукають його в тім, що слабке в нас. А тому, як мухи на рани, нападають на наші (як назвати це?) невдачі чи помилки».Стаття-відповідь на сайті КП не дає роз’яснень піднятим мною актуальним темам, вона їх ігнорує і, як завжди, пише про своє. Це стиль суперечки підлітків: «сам такий», «від такого чую». Звичайно, опонентів зрозуміти можна: якщо вони визнають вірність написаного, то доцільність подальшого існування усієї їх структури опиниться під великим знаком запитання. От і пишуть вже протягом 22 років різноманітні самовиправдання, та розширену історичну довідку про Київську митрополію, що її викладають студентам у семінаріях Київського патріархату. Як римський сенатор Катон Старший закінчував кожну свою промову закликом до війни з Карфагеном – ceterum censeo Сarthaginem esse delendam (крім того, я вважаю, що Карфаген повинен бути зруйнованим), так і у кожній статті, що виходить «з під пера» апологетів КП, присутні обов’язково ці два тематичні напрями: самовиправдовування та пошук історичної справедливості. Що ж – прийміть щирі співчуття…Оскільки стаття мого опонента із КП є не стільки відповіддю, скільки можливістю висловити власну думку, то і відповідати не було потреби. Але дві причини все таки спонукали до відповіді. По-перше: щоб вшанувати образ Божий в людині та уникнути докору про capitus deminutio, тому що навіть «…тих, котрі не бажають протидіяти дияволу та боротись із ним, Бог не силує, щоб не порушити самовладдя розумного єства нашого, котре він створив за образом Своїм, і не звести нас до чину безсловесних тварин» [Преподобний Симеон Новий Богослов, Слово 26]. А по-друге: щоб не допустити дезінформації та відсікти можливі спокуси.Отже, якщо перераховуються такі серйозні звинувачення, як сіяння ненависті та розділення; що наші священики беруть до рук зброю і воюють на боці сепаратистів, то це обов’язково треба підкріплювати вагомими фактами – інакше ваші звинувачення залишаться на рівні сільських пліток і до них, як завжди, критично мислячі громадяни, поставляться з недовірою. Також, не видно, щоб було, бодай, одне посилання на наведені цитати Зосіми (Сокура) та єпископа Лонгина (Жара). Чи, можливо, ці цитати наводяться так само «дослівно», як слова із проповіді нашого правлячого архієрея у м. Дубно? Яких вже тільки інтерпретацій не довелось почути про цю проповідь: і руками креслив кола, вказуючи на супутникові антени, і обзивав українські телеканали, і закликав дивитись тільки російські тощо. А ось сам автор статті-відповіді вслухався у слова цієї проповіді, чи знову сприйняття на віру найавторитетнішій радіохвилі ОБС (одна баба сказала)? Владика Варфоломій, захищаючи свого колишнього викладача, промовив, у храмі архангела Гавриїла, наступне: замість того, щоб слухати та дивитись наклепи на патріарха, краще дивіться канали «Глас», «Союз» і ви побачите, скільки добрих справ він робить. Не беру цитату в лапки, тому що запису цієї проповіді немає – хто ж знав тоді, що людська фантазія здатна настільки перекрутити зміст. Трохи є різниця між російськими телеканалами та православними; чи «Глас» також російський канал? Якщо ми будемо критикувати персоналії, то доведеться згадати гучну справу про симонію 2009 р. при керуючому Рівненською єпархією УПЦ КП Євсевії, або ж цікаві витівки його попередника Серафима. Але нас цікавить загальна тенденція тої чи іншої конфесії – особисто кожного розсудить Бог. Так що, добродії представники Київського патріархату, будьте толерантними, перевіряйте інформацію, що до Вас надходить. А інакше слова апостола Якова відносяться прямо до Вас: «Але якщо у вашому серці ви маєте гірку заздрість і сварливість, то не хваліться і не кривдіть істини. Це не та мудрість, яка виходить зверху, але земна, душевна, бісівська, бо де заздрість і сварливість, там нелади, невлаштованість і все лихе» [Як. 3 : 14-16].Проте ці всі «дебати» Київського патріархату мають під собою давнє та серйозне підґрунтя – це лише зовні видається, що мова йде про вплив даної конфесії в українському суспільстві. Насправді, це чергова спроба людського незалежного розуму (котрий, здавалося б, пізнав все, що можна пізнати) витіснити із практики християн віру в Бога та уповання на Його промисел. Тут іде закамуфльована підміна понять: замість того, щоб бути з Богом, тобто пізнавати Його волю та намагатись жити згідно з нею, нам кажуть «хай Бог буде з вами» – і тим самим пробують свої суто розумові висновки підтвердити авторитетом Бога, Святого Письма та висловами святих отців. «Про ідоложертовні страви ми знаємо, бо ми всі маємо знання; але знання надимає, а любов повчає. Хто гадає, що він знає що-небудь, той нічого ще не знає так, як треба знати. Але хто любить Бога, тому дано знання від Нього» – так розпочинає апостол Павло 8 главу послання до Коринфян. Тільки шляхом уважного християнського життя та аскези людина пізнає волю Божу і може давати достовірні оцінки навколишнім змінам.Процес протистояння віри та розуму (як сукупності добутих людиною самостійно знань) розпочався давно. Спочатку віру він розхитував невірними уявленнями про Бога в епоху Вселенських соборів. Далі die blosse Vernunft (чистий розум, як його згодом окреслить І.Кант), знайшов собі місце серед католицької схоластичної філософії. Доктора-католики, на чолі із своїм беззаперечним лідером Фомою Аквінським, написали дуже багато трактатів про те, що передує – розум чи віра: «Сенс науки полягає в тому, щоб, спираючись на певні очевидні [твердження], закономірно висновувати [з них] інші [твердження]. Такий сенс має силу й стосовно божественних речей; отже, й про них може існувати наука. Однак знання божественних речей можна розуміти у два способи. Перший спосіб – це перспектива нашого пізнання. З такої перспективи предметами нашого пізнання постають сотворені речі, що їх ми пізнаємо, [почавши] від чуттєвого сприйняття. Другий спосіб – це перспектива самої природи [божественних речей]. У такій перспективі ці божественні речі є максимально пізнаванними, і хоча ми їх не пізнаємо згідно з їхнім власним модусом [існування], але так вони пізнаються Богом і блаженними » [Цитата за: Баумейстер Андрій. Тома Аквінський: вступ до мислення. Бог, буття, пізнання. – К.: Дух і літера, 2012. – 408 с.]. Але для православних такого протистояння не існувало. В попередній статті було викладене вчення про трихотомічність людини, згідно з яким людина складається із духа, душі та тіла. Отож, віра – це своєрідна діяльність найвищої складової людини, тобто духу, а розум – вкрай необхідний прояв душі, діяльність якої є нижчою від діяльності духа.Католики деградували до рівня душевного, програвши сатані боротьбу за стовідсотковість Істини. А душевність, вона войовнича, тому що засобів осягнути повноту Істини вона не має і заздрить духовності, яка (на думку душевності) без зусиль осягає ЇЇ. «…сіється тіло душевне, встає тіло духовне. Є тіло душевне, і є тіло духовне. Так і написано: перший чоловік Адам став душею живою (Бут. 2,7), а останній Адам є дух животворящий. Але не духовне перше, а душевне, потім духовне» [1 Кор. 15: 44-46]. Експансія католицизму на православ’я прикривалась благими намірами – лицарі-хрестоносці бажали врозумити схизматиків. Коли православні чинили опір і не зраджували Істині, сатана підбурив людей до інших, «більш мирних» засобів: треба трішечки підмінити віросповідання, вкинути хоча б ложку дьогтю до меду, так би мовити. Але і в унії православні також відчули неладне. Як пише святитель Григорій Богослов у Слові 28 Про богослов’я друге: «Але тут нехай водить нас більше віра, аніж розум, якщо тільки зрозумів ти свою неміч, коли розглядав те, що близько до тебе і взнав спосіб пізнати те, що вище розуму, а не залишитись зовсім земним та відданим земному, не знаючим навіть і цього самого – свого незнання?». Ну й ось у ХХ столітті модерний винахід чистого від Істини автономного розуму, котрий навіть і не відає, чию волю він насправді виконує: «Заздрість розсікла і прекрасне Тіло Церкви, розділивши на різні протидіючі збіговиська» [Святитель Григорій Богослов. Слово 36 Про себе самого]. Проте за суттю від самого початку експансії самовпевненого розуму нічого не змінилось: «Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого, бо вона вважає це безумством; і не може зрозуміти, тому що про це треба судити духовно. Духовний же судить про все, а про нього ніхто не може судити» [1 Кор. 2:14-15 ]. Не на тому рівні знаходяться наші гонителі, вони нас просто не в змозі зрозуміти.Ось докази достовірності написаного. Мій опонент із Покровського кафедрального собору КП постійно апелює до церковного права, наводить правила кантоністів, параграфи статутів та юридичні правила про утворення автокефалії. Це і є домінанта латинян, починаючи із римського права. Він пише багато про любов, але не розуміє її суті. (Маю на увазі, насамперед, Божественну Любов). Не те головне, чи відповідають слова грамоти патріарха Алексія ІІ від 27 жовтня 1992 р. букві закону, а те, що вкладається у цей зміст Матір’ю-Церквою згідно із духом християнської любові. В нас є свій синод, ми обираємо самі свого предстоятеля, представники усіх Помісних Церков прибули на інтронізацію Блаженішого Онуфрія – Вам потрібні ще докази нашої автономії? Ви пишете, мовляв, на якому місці в диптиху предстоятелів Помісних Церков поминається наш предстоятель. Скажіть, будьте ласкаві, на якому місці у цьому ж диптиху поминається митрополит Даниїл, предстоятель Японської Автономної Церкви, чи архієпископ Лев, предстоятель Автономної Церкви Фінляндії? Достатньо того, що поминаються в диптиху предстоятелі їх Матерів-Церков.Далі, слід нагадати пастирям УПЦ КП про те, що згідно із вченням Православної Церкви людина наділена свободою унаслідок кенозісу Бога, тобто добровільного обмеження Ним Своєї волі заради того, щоб людина мала свою волю. Але для того, щоб утримувати під контролем існування всесвіту, присутній ще Промисел Божий, котрий «виправляє» наслідки волі людини, яка досить часто плутає свою свободу із навіюваннями диявола. «Отже, Промисел є турбота, що має місце із боку Бога по відношенню до того, що існує…Тому потрібно, щоб ті, котрі звертають увагу на це, всьому дивувались, все вихваляли, все те, що є справами Промислу, з радістю приймали, без дослідження, хоча б більшості вони і здавалися неправедними, внаслідок того, що Промисел Божий невідомий та незбагнений, і думки наші, і дії, і майбуття відомі одному тільки Йому» [Преподобний Іоанн Дамаскін. Точний виклад православної віри. Книга друга. Глава ХХІХ]. Якщо цього вчення Церкви ми не будемо сприймати, то розуміння справедливості буде мати суто земні виміри. Тоді доведеться грекам повернути Туреччину, вигнати усіх біло- та темношкірих із Північної Америки, а у Південній, замість іспанської, португальської відновити мови індіанських племен, та й, взагалі, заборонити християнство. Якщо Господь зберіг на нашій землі віру православну, то Він, мабуть, вчинив це найкращим способом. Для мене, як для православного християнина, головною метою є спасіння і, до якої частини Вселенської Церкви Христової я належу, не має принципового значення. Був Константинопольській патріархат – і православні спасались, тепер Московський – і вони одержують спасіння (при бажанні та моральних зусиллях) також. Зміниться Промислом Божим щось в майбутньому – і ми сприймемо це як Його волю, що пасе нас найкращим чином [Пс. 22: 1], аби лише бути в огорожі Його отари. А от як бути поза межами її і на що надіятись?.. Жахливо від самої думки.Якщо ж ви, шановні добродії із Київського патріархату справді переконані, що вашою Матір’ю-Церквою є Константинопольський патріархат, то чому, даруйте, вже 22 роки вони вас не визнають? Розмови – розмовами, а факт залишається фактом. А не визнають тому, що належать до повноти Православ’я, а ви – ні. Тому що бачать, що в основі вашого самоутворення лежить етнофілетизм, який вони засудили на Помісному соборі 1872 р. Тоді болгари у Константинополі почали втілювати в життя ідею церкви тільки для болгар, тобто до церквного домішувати національне, так як і вчить західний принцип Аугсбурзького релігійного миру 1555 р. cuius regio, eius religio (чия країна, того і віра). Якщо ж Константинополь сам засудив ототожнення віри та етносу, то як він може тепер його визнати у особі Київського патріархату? «Якщо бажаєте знати, що Бог вимагає від нас такої віри, щоб ми зовсім ніякої турботи не мали про теперішнє життя, але все уповання відносно неї перекладали на Нього одного;» [Преподобний Симеон Новий Богослов. Слово 45]. А ось також наведемо рядки із 13 правила Василія Великого: «Неповинно надавати переваги власній своїй волі перед волею Господньою; але при усілякій справі потрібно шукати, яка є воля Божа, та виконувати її».Можна, замислюючись про стратегію Київського патріархату, засумніватись, що у ваших Євангеліях є наступні рядки апостола Павла: «Бо всі ви – сини Божі через віру в Христа Іісуса; всі ви, що в Христа хрестилися, в Христа одяглися. Нема вже іудея, ні язичника; нема раба, ні вільного; нема чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви – одно в Христі Іісусі» [Гал. 3:26-28]. «не говоріть неправди один одному, скинувши стародавню людину з ділами її та вдягнувшись у нову, яка оновлюється в пізнанні за образом Творця її, де немає ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос» [Кол. 3:9-11]. Щоправда етнофілетизм у вас присутній не у чистому вигляді – ваша церква проти лише москалів, а відношення до європейських народів окреслюється терміном сервілізм від латинського servus – раб. За соціологічною оцінкою кожний другий українець із різних причин мріє виїхати на постійне мешкання за кордон. Якщо Україна вступить в ЄС і перетинати кордони можна буде усім без будь-яких обмежень, то не важко підрахувати скільки нас залишиться – багато співвітчизників поїде у добровільне рабство-наймитство до Європи. Мало хто серйозно задумується над тим, щоб будувати сильну незалежну державу і не бути нічиєю маріонеткою – в нас навіть немає центристської консервативної партії, заснованої на справжніх національних цінностях Чому? А немає цінностей: підемо будь-куди, аби не до Москви. І ніхто не згадує про санкції ЄС по відношенню, хоча б до Греції та Угорщини за небажання приймати моральні європейські квазі-цінності. Якщо, добродії, вас не переконують слова Євангелія, то почитайте того, хто є для вас авторитетом – Дмитро Донцов: Націоналізм; Дух нашої давнини; Хрестом і мечем. Він писав про інтегральний націоналізм, тобто про побудову самостійної держави на основі національних традицій та культури під проводом, свідомої цієї мети, еліти. Інтегрування, шановні, – це не розділення, яке ви проповідуєте серед свого народу за релігійною ознакою і, в такий критичний для країни час, бунтуєте народ. Так насправді, ви піклуєтесь не про долю держави а кмітливо використовуєте нестабільність для підняття свого престижу. Конфлікти побіля храмів Дубенського району показали, що для вас закони держави не технологія для досягнення справедливості, а спосіб для досягнення своїх інтересів. «Що нам, мовляв право власності із гербовою печаткою?» Для вас закон як дишло – куди повернув, туди й вийшло.Автор статті-відповіді дуже обурюється відсутністю любові із боку представників УПЦ та черниць монастиря на Єлеонській горі біля Ієрусалиму. Це нагадує обурення запеклого злочинця, котрий опісля скоєних ним жахливих злочинів, на лаві підсудних просить суд про гуманне ставлення до його персони. Розкол – це великий духовний злочин в історії буття усього народу, за який увесь народ несе покарання. Як за національні віяння у Церквах Балканських та схильність до унії Константинополя Господь попустив їм турецьке панування, подібно і наш народ не може ніяк оговтатись від економічних, територіальних та взагалі, негараздів в усіх сферах нашого життя. Тому що не бажаємо знати волю Бога, тому що національна гордість антиномічно уживається в нас із рабським підлабузництвом. А потрібно пишатись образом Божим у собі та рабськи слідувати Його волі – ось тоді, поступово і будемо зростати до статусу синів Божих і посилатиме Він нам і земні блага досхочу. Чи кажете ви про це парафіянам із ваших амвонів?Звичайно, шлях до Бога, до самовдосконалення (тобто роботи над викоріненям із серця пристрастей) та пізнання Його волі, розпочинається із духовного народження, про що Спаситель звіщає у ІІІ главі Євангелія від Іоанна. Якщо цього народження не відбулось, то рівень духовний для особистості зачинений і міркування її буде суто земне. Як пише преподобний Симеон Новий Богослов у 29 Слові: «Якщо який християнин не знає, що для спасіння необхідно бути оновленому та перетвореному, увійти до обожненого стану благодатною силою та дією Христа Спасителя стати новим творінням та новою людиною, для чого існують у церквобудівництві і віра, і Святе Хрещення, – даремно називається він християнином. Тому що якщо не звершилась ще у нім така переміна, то все інше ні до чого не служить, даремні молитви його, даремні й псалмоспіви». «Отже, по їхніх плодах пізнаєте їх» [Матф. 7: 20]. А плоди проводирів Київського патріархату не свідчать на їх користь. Скажіть, будьте ласкаві, скільки храмів у Рівненській області побудовано вами за 22 роки вашого існування? Однозначно – дуже мало; краще їх захоплювати за допомогою місцевих міні-олігархів та їм підпорядкованих громадсько-політичних структур, які як бандити ховають обличчя за масками, та носять відверто холодну зброю (с. Повча Дубенського району, 19 жовтня 2014р.), або проводити «незалежні» опитування серед селян різного віросповідання, ігноруючи наявність права власності релігійної громади; при чому опитування доходить іноді до абсурду: «Ви за Москву, чи за Україну?» Цікаво, якби от прийшла велика кількість громадян на подвір’я до добродійки Сіньковської Валентини Миколаївни, голови Дубенського осередку Правого сектора, екскандидатки у депутати, або до благочинного КП Загребельного Ігора, і запитали чи погоджуються вони піти із своїх домівок, чи хочуть у них залишитись – вони б прийняли участь у такому референдумі? Швидше б за все сказали б: «У вас не все гаразд із головою, ідіть звідси». У цих дивних опитуваннях по селах Дубенського району наголос ставиться на те, що вирішує, мовляв громада села, але потім приїздить Правий сектор та Козацька варта і мова про сільську громаду одразу вщухає. А коли православні хлопці, котрі є прихожанами храмів м.Дубно приїхали підтримати одновірців у с.Рачин, то їх обізвали всіма можливими епітетами та згодом розпочали відверте цькування на них. Посприяла цьому сама об’єктивна та справедлива газета в районі «Скриня» [Військо воює за Україну, а рачинці – за церкву. Скриня. Обласний тижневик. 9 вересня 2014р. с.6]. На жаль часто забувається, що духовне передує фізичному і, за суттю, воно є причиною того, що відбувається у довкіллі – як в житті людей так і в існуванні природи.Коли ігумен Нікон за благословенням преподобного Антонія Печерського постриг у монахи сина першого з посеред бояр князя Ізяслава Варлаама та княжого євнуха Єфрема, князь настільки розлютувався, що погрожував розправою над ченцями. Вони пішли із київських печер, побоюючись погроз Ізяслава. Але дружина князя переконала чоловіка повернути їх назад, оскільки була полячкою за походженням, і добре пам’ятала які дивні лиха почали траплятись у Польщі після того, як король Болеслав вигнав із своїх володінь грецьких монахів, які постригли полоненого при поході на Русь шляхтича Моісея угорця. Агіографічна література існує саме для благочестивого читання та пізнання через це Промислу Божого. Висновки робити на основі житій святих тепер стало не модно, але закономірність залишається: відбирають храми, переслідують віру Христову, і при цьому хочуть, щоб у країні була злагода. Для західного суспільства загалом, Бог помер вже давно, про що констатував у ХІХ столітті Ф Ніцше. Це суспільство проміняло Його на такі близькі та жадані злагоду, добробут та спокій. Ви, добродії із КП, вже недалеко від них; тільки міняєте ви Його на інші цінності. Якщо Україна понад усе, то це значить, що й понад Бога. Так у дискусії побіля храму с. Повча одна інтелігентна жінка заявила: «насамперед, я українка». Ми ж, насамперед, християни. Для селян, котрі домагались «переходу» до Київського патріархату, неприємною була згадка про те, що Іісус Христос, Божа Матір та апостоли були євреями – це не вписувалось в їхні уявлення про Церкву.Ще, повертаючись до теми любові, потрібно нагадати автору відповіді на мою попередню статтю, що вона, тобто євангельська любов, має на меті не догоджання людським пристрастям а виховання грішника, спрямування до покаяння, виправлення. «бо Господь, кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає (Притч. 3, 11-12). Якщо ви терпите кару, то Бог поводиться з вами, як із синами. Бо хіба є який син, котрого б не карав батько?» [Євр. 12: 6-7]. Сам Спаситель виганяв із старозаповітного храму продавців тварин, називав фарисеїв лицемірами, зміями та поріддям єхидновим, апостол Павло звелів осліпнути раднику проконсула Сергія на Кіпрі, а до Тита він пише наступне: «Єретика, після першого і другого напоумлення, цурайся, знаючи, що такий розбестився і грішить, будучи самозасудженим» [Тит. 3: 10-11]. Тому трохи незрозумілим є: як можна себе ототожнювати із православ’ям, а сповідувати положення буддизму? Те ставлення, яке Ви вимагаєте від нас – це не любов, а мовчазне потурання 22-ох річній ганебній історії, заснованій на людській гордості. Святитель Григорій Богослов у Слові 21 Похвальному Афанасію Великому, так і написав: «мовчанкою зраджується Бог». Скоїли гріх – отже терпіть і виправляйтесь, а не обурюйтесь справедливими докорами. А то замість того, щоб щиро визнати свою недоречність, вказуєте нам на недоліки. Ми належимо до повноти Православ’я і тому сміливо можемо підказати вам, що ви йдете невірним шляхом, а ось преподобний Симеон Новий Богослов у 45 Слові пише, що навіть «…і злі називаються Божими воїнами, коли посилаються для покарання інших злих,».УПЦ – є живий містичний організм і тому різноманітні паразити намагаються поживитись його соками, а якщо тіло мертве, хоч і гарно прикрашене, то і живитись в нім немає чим. На відміну від вас, шановні, ми маємо два беззаперечних докази істинності та богонатхненності. Перший (зовнішній): нас визнає уся повнота Вселенського Православ’я і на території будь-якої патріархії нас не цураються допустити до престолу. Другий (внутрішній): біси верещать у наших храмах, відчуваючи благодать Святого Духа, і намагаються випхати із цих храмів заполонених ними людей.Мій опонент, виспівуючи дифірамби на честь свого предстоятеля, пише, що той у свої 86 повний наснаги, енергії, яку застосовує зокрема на служіння створеної ж ним структури. Так, людям, котрі приносять користь іншим, Господь посилає довголіття, але враховуючи його «заслуги» перед православним людом України, тут зовсім інший випадок. У житії святителя Іосафа Білгородського описується наступний випадок. Святитель часто відвідував найвіддаленіші приходи своєї єпархії. Якось йому розповіли про одного священика, котрий мав 130 років і ще й не збирався помирати. При довгій розмові із ним з’ясувалось, що за молоду він, злякавшись гніву поміщика, відслужив поспіль другу літургію. Коли він її розпочинав, то почув слова: «не наважуйся, бо будеш проклятий!». «Сам ти проклятий» – вигукнув ієрей та продовжив літургісати. Він закляв ангела престолу. Коли ж цей старий священик покаявся перед святителем у цьому страшному гріху, то тут таки, біля престолу, одразу ж мирно спочив. Так що хизуватись літами колишнього екзарха причини немає.Наостанок хочу попередити: якщо відповідь знову буде не у дусі вічності та християнських догм, а політично-наклепницьким шаблоном, що навіть й гадки не має про те, що таке презумпція невинуватості, то краще не пишіть зовсім, бо відповідати більш не буду. Цілих два абзаци із статті-відповіді точнісінько співпадають із рядками інтерв’ю для газети Скриня [див. вищезгадане число газети] – ті ж самі політичні звинувачення і в тому ж самому порядку. Збагніть нарешті, вельмишановні, просте твердження: політика для нас є чимось далеко не першорядним. Особисто я та мої знайомі зовсім не пішли на другий тур виборів у 2010 р., тому що не вбачали в обох кандидатах того, хто був би гідним президентського крісла. Якби справді ми категорично підтримували промосковську владу, то чому ж ми під час її правління не відбирали у вас храми, як це робите ви зараз? Тому що влада – це земний уряд, а ми, по великому рахунку, піддані Царства Божого; ми не надіємось на князів та синів людських. А ще ми пам’ятаємо, про випадок, коли Господь із учнями намагався пройти до Ієрусалиму крізь Самарію і самаряни не пустили їх. Апостоли Яків та Іоанн запропонували застосувати свою апостольську владу та звеліти, щоб вогонь зійшов із неба та знищив самарян. Спаситель заборонив їм та промовив: не знаєте, якого Духу ви є [Лук. 9:51-55]. Ми не можемо застосовувати ваші методи (як би ви не намагались нам їх приписати), оскільки чітко усвідомлюємо, якого Духу ми є.Монах Венедикт (Лимар),Клірик Рівненсько-Острозької єпархіїУПЦ